Національна школа суддів України

Микола Оніщук: «Одна справа — нормативна ідеологія судоустрою, інша — практики, які склалися на виконання цієї ідеології. Тут у нас утворився розрив, і доволі суттєвий»…

Ректор Національної школи суддів України, доктор юридичних наук Микола ОНІЩУК не ховається від журналістів, як це роблять деякі політики та вищі держчиновники. Та й спілкуватися з ним завжди легко, оскільки не потрібно кожне слово витягувати зі свого співрозмовника. Темою ж нинішньої нашої розмови стали судді, а  саме те, чи правники йдуть працювати суддею «за покликанням», або ж їх більше цікавить статус і зарплата, чому акції протесту не впливають на одіозних суддів, та які резерви можна залучити, аби не допустити колапсу судової системи?

 

— Отже, Миколо Васильовичу, почнемо. Одне зі спостережень останніх років: у судах не вистачає «рук» немає суддів. Звідки ця проблема?

— Тема дефіциту суддівських кадрів, який утворився в судовій системі, відома. Після Революції Гідності у відповідь на вимогу суспільства парламент ухвалив низку рішень щодо атестації оцінювання суддівських кадрів (не секрет, що окремі суди ухвалювали політично вмотивовані рішення). Ця атестація охоплювала складання суддями кваліфікаційного іспиту і проходження відповідної співбесіди, в тому числі із залученням громадськості (йдеться про Громадську раду доброчесності). Непроходження оцінювання мало наслідком звільнення судді з посади.

За наслідками — близько тисячі суддів подали заяви про відставку, розуміючи, що вони не зможуть подолати ці іспити. Ще частина суддів усе ж пішла на оцінювання, але вже в його процесі також зрозуміла, що вони не мають шансів подолати іспитовий бар’єр. Такі судді подавали заяви про відставку вже в ході оцінювання. Наступне джерело дефіциту — судді, які були звільнені примусово за результатами оцінювання.

Також варто взяти до уваги, що одночасно відбувалося і природне скорочення суддів. Судді йдуть у відставку у зв’язку з досягненням граничного віку, за станом здоров’я тощо. Наприклад, у Франції — країні, в якій і виникла ідея з добором суддів, судову систему щорічно залишають близько 100 суддів. В Україні ця цифра майже вдвічі вища.

Варто зазначити, що з часом  ситуація з дефіцитом суддів тільки погіршується. Особливо тривожний стан в кримінальних палатах апеляційних судів (у першучергу це стосується східних та південних регіонів).

В країні є близько 80 судів, в яких правосуддя здійснює лише один суддя. Доволі часті випадки, коли місцеві суди взагалі не можуть працювати, якщо цей один суддя, наприклад, захворів, у відпустці чи з інших причин не може відправляти правосуддя.

До того ж наявна в Україні чисельність суддів суттєво відстає від загальнонормативної європейської, а це близько двадцять суддів на сто тисяч населення. В Україні нині в середньому, — десять.

— Чому ж тоді не відбувається наповнення судової системи новими кадрами? Невже немає охочих працювати суддею?

— Насправді професія судді залишається затребуваною. На останні два добори (зокрема для участі у відбірковому іспиті) до ВККСУ (Вища кваліфікаційна комісія суддів України, — Ред.) подавалися приблизно шість тисяч кандидатів на посади суддів. Та з них лише кожний десятий пройшов відбірковий іспит, а після цього – навчання в Національній школі суддів.

Наразі на перевірку своїх кваліфікаційних робіт чекають 370 кандидатів, а всього з їх урахуванням понад шістсот кандидатів, які були підготолені Національною школою суддів протягом 2017–2018 років.

І хто тоді волів бути суддею?

— Перша лава – 285 осіб – була підготовлена нами з числа працівників апарату — помічників суддів. Ця підготовка здійснювалася в скорочені терміни (протягом трьох місяців). Навчалися навіть щосуботи, аби якомога швидше підготувати це поповнення суддів. Другий добір — 371 кандидат — уже здійснювався на загальних підставах і навчання тривало дев’ять місяців.

Але з різних причин, на той час ВККСУ одночасно проводила оцінювання чинних суддів і добір нових, проводилися конкурси до Верховного Суду, формувався Антикорупційний суд, були розпочаті початкові процедури створення Вищого спеціалізованого суду з інтелектуальної власності… Як, власне, стверджувала сама комісія, вони фізично не встигали виконати весь обсяг роботи,одночасно.

Таким чином, попри те, що держава витратила значні кошти, а Національна школа суддів, зусиллями  викладачів та тренерів здійснила фахову підготовку кандидатів (у тренінгових формах), вони й досі очікують свого призначення.

— Така кількість охочих стати суддями наштовхує на думку, що якщо хтось, як і в будь-якій іншій сфері, йде працювати в судову систему за покликанням, то хтось приходить за великими зарплатами й статусністю…

— Цього не можна виключати й тепер. Ми не очікували, що в першому доборі (з помічників суддів) під час проведення навчання не отримаємо жодної заяви про відмову від проходження спеціальної підготовки. Не було і приводів та підстав для відрахування з мотивів неуспішності чи невідвідування. Тобто кандидати були вмотивовані і прагнули стати суддями. Коли ж відбувся добір кандидатів з-поміж адвокатів, прокурорів, інших правничих професій, десять кандидатів були відраховані з проходження спеціальної підготовки, зокрема, за заявами за власним бажанням.

Можливо, хтось думав, що навчання — це буде «прогулянка». А, можливо,  хтось, вникнувши в сутність суддівської роботи, зрозумів, що це не його.

—  А як довго потрібно навчатися, щоб стати суддею?

— Середньоєвропейська фахова підготовка судді триває півтора року. Є країни, в яких суддів вчать 3,5 роки, але там є свої особливості щодо того, хто має право бути кандидатом, зокрема в залежності від рівня правничої освіти.

— Але Ви говорили, що в Україні Національна школа суддів, в умовах дефіциту суддів, готувала кандидатів лічені місяці…

— Коли постала проблема нестачі кадрів, а ВККСУ ухвалювалися рішення щодо першого добору кандидатів на посади суддів, ми зспільно дійшли висновку, що помічники суддів, які й стали кандидатами, вже мають досвід роботи в суді. Відмова для них від стажування дозволила скоротити термін навчання до трьох місяців. Але, підкреслюю, це було виправдано лише стосовно помічників суддів місцевих судів.

Справа в тому, що реальний судовий процес відбувається саме на рівні місцевого суду. Тут обвинувачені і свідки, й експерти, й адвокати, й прокурори, й нестандартні ситуації... Тобто це живий судовий процес. І не всі кандидати з числа помічників були знайомі з реальностями судочинства (в першому доборі Національної школи суддів були не тільки помічники суддів першої ланки, а й помічники суддів апеляційних та спеціалізованих судів (Верховного суду). Тому повноцінна спеціальна підготовка обов’язково має містити ґрунтовне стажування в місцевих судах.

Наразі, з урахуванням того, що Україні необхідно подолати дефіцит суддів, збільшувати строки навчання видається недоцільним. Разом із тим, не можна постійно переробляти навчальні програми. Швидко перейти на інший термін підготовки кандидатів і складно, й дорого, оскільки для цього потрібно переробити більше вісімдесяти навчальних тренінгів. Над кожним із них працює робоча група в складі 5–7, інколи 9–11 суддів. Тобто лише на адаптацію нової навчальної програми потрібно не менше півроку, а на розробку — ще більше.

Навчання здійснюється не в формі лекцій. Це — тренінги, які містять симуляцію судового засідання, рольові ігри, обговорення, тести, практичні завдання, оволодіння практичними навичками. Окрім того, важлива психологічна підготовка кандидатів, включно з поведінкою в нестандартних ситуаціях.

Як я вже зазначав, в останній добір (у 2018 році) навчання тривало 9 місяців. Але вважаю, для того, аби ми були впевнені, що суддя опанував мінімально достатній рівень навичок бути суддею, оптимальний необхідний строк — 12 місяців.Ці «додаткові» три місяці варто було б скерувати на збільшення строку стажування, розширення термінів ознайомчих візитів в органи досудового слідства, прокуратури, в адвокатське середовище й вивчення іноземних мов.

—  За Вашими спостереженнями, хто зараз іде в судді?

— Шкода, що не зможу дати вам відповідь на це запитання. Адже нова ВККСУ не сформована, і відповідно, чергового добору немає. Національна школа суддів наразі лише зберігає готовність розпочати підготовку в будь-який момент – вдосконалюємо програму, готуємо нові тренінги, розширюємо дистанційні форми навчання — до цього спонукають і карантинні обмеження.

— У листопаді вже буде рік, як не працює Вища кваліфікаційна комісія суддів і формування нового складу теж займе не один-два місяці. Тим часом дефіцит суддів продовжує збільшуватись, а ті, хто вже пройшов підготовку і міг би стати відправляти правосуддя, чекають на призначення роками. Чи бачите ви швидке розв’язання цієї проблеми?

— Так, ситуація залишається складною. У Верховній Раді зареєстровано законопроект № 4055, який передбачає тимчасову передачу окремих повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів до ВРП (Вищої ради правосуддя, — Ред.). Зокрема, щодо завершення кваліфікаційного оцінювання кандидатів на посаду суддів, проведення відповідних конкурсів, не очікуючи на формування нової комісії. Я підтримую цей законопроект. Ба більше, вважаю, що треба передати ВРП не тільки повноваження, які стосуються кандидатів на посади суддів, що пройшли спеціальну підготовку, а також і проведення конкурсів в апеляційні суди, адже в деяких із них чисельність суддів, як уже відмічалося, критична.

Водночас лунають голоси, навіть із суддівського корпусу, що в такому разі, якщо ВРП будуть передані ці функції, існують ризики, що вона може втратити свою дієздатність. Нагадаю, що попри відсутність нового складу Вищої кваліфкомісії суддів, зберігається чисельний і дієздатний апарат комісії. І він міг би бути (також тимчасово, поки нова ВККСУ не буде сформована) підпорядкований ВРП.

— На початку вересня на міжнародній конференції «Діалог про правосуддя-2» довелося почути від екс-голови Вищої ради юстиції Володимира Колісніченка, що однією з проблем судової реформи є процедура формування судів. Мовляв, сама ця громіздка процедура призводить до того, що, цитую: «…до судової системи не завжди потрапляють люди з високими морально-ціннісними орієнтирами». Ви згодні з цим твердженням?

— Чинна сьогодні система, звісно, не ідеальна, як, власне, й будь-яка система. Але я переконаний, що ця система є кращою й дозволяє все ж таки, уникнути тих вад, які були притаманні попереднім системам добору суддів.

Сьогодні цей процес змінено. По-перше, був підвищений віковий ценз із 25 років для кандидата на посаду судді до 30. Адже суддівство — це не технологічна робота, коли можна закінчити будь-який ВНЗ і здійснювати судочинство. Правосуддя — доволі відповідальна професійна діяльність. Вона — особлива. Це не тільки розгляд адміністративних спорів, це й складні кримінальні злочини (а судді місцевих судів розглядають зараз будь-які справи, починаючи з легких тілесних ушкоджень і закінчуючи  розбоєм, убивством). Тож суддя має бути здатнимй ухвалити рішення. А для цього потрібні не лише знання. Для цього потрібен досвід — як життєвий, так і професійний, розуміння контексту й багато інших якостей.

По-друге, чинна система передбачає конкурсний відбір. Він включає складання відбіркового іспиту, коли з кандидатів на посади суддів обираються ті, хто виявив достатній рівень правових знань. Далі — навчання в Національній школі суддів, де ми вчимо їх навичок відправляння правосуддя, вмінню, розумінню. З ними працюють тренери — досвідчені судді, з ними працюють психологи, з ними працюють навіть спеціалісти з лінгвістики, граматики. Адже суддя повинен вміти спілкуватися, суддя повинен витримувати психологічне навантаження, я вже не кажу про морально-етичні стандарти. Особливу увагу ми приділяємо суддівській етиці. Адже бути суддею — це обмеження: як ти обираєш друзів, як ти спілкуєшся в суспільстві, обмеження в способі життя. І ми, власне, намагаємося суддям етику цих обмежень прищепити.

— У суспільстві доволі розповсюджена думка, що з усіх значущих сфер ідуть фахівці, але найбільш одіозні представники тієї самої судової системи лишаються на місцях. Це постійно провокує невдоволеність, яка виливається в протестні акції під судами. Можливо,  такий перекіс — наслідок незавершеної судової реформи?

— Вимивання суддівських кадрів, насамперед суддів із досвідом, відбувається. Причина цьому не лише велике навантаження, інколи вони дійсно фізично не витримують, але важливу роль відіграє й психологічний стан. Негатив суспільства до судової влади переноситься не тільки на одіозних суддів, а на всіх. І ця атмосфера, яка склалась в суспільстві, також провокує вимивання суддівських кадрів. Наприклад, не так давно Вища Рада правосуддя задовольнила відставку одного з суддів Верховного Суду, хоча в нього не спливли граничні строки перебування на посаді, і мова не про звільнення за станом здоров’я. А одіозні, як ви сказали, судді не бояться критики громадськості і їх не мучать моральні наративи.

—  Чи можна це якось змінити?

— У розвинутих країнах сама система правосуддя знаходить механізми і способи, щоб вилучити такого суддю без зайвої публічної артикуляції. Інколи суддя навіть заохочується до того, щоб піти із судової системи й не шкодити авторитету правосуддя. Але, наголошую, це властивість зрілих (у правовому сенсі) суспільств й професійної спільноти. Коли і професійний корпус, й органи врядування, політики та суспільство, в цілому однаково ставляться до цих явищ. На жаль, ми такого рівня ще не досягли.

— Що, на вашу думку, заважає суддям у нормальній роботі?

— Причин багато. Маємо визнати, що сьогодні в країні достатньо професійний судовий корпус, але наявність такого корпусу в умовах, коли існує дефіцит суддів, спричиняє надмірну кількість судових проваджень на одного суддю. До цього додається неналежний рівень як загальної, так і професійної культури учасників процесу. Все це дається взнаки і впливає на якість відправлення правосуддя. Не подолана проблема і морально-етичних стандартів. Останній приклад — ситуація з головою Харківського окружного адміністративного суду (СБУ викрила Ольгу Панченко на передачі хабара, — Ред).

Крім того, на жаль, у суспільстві не культивується формування поваги до правосуддя як надважливої функції держави. Доволі типова помилка, яку роблять представники публічної влади, коли не розуміють і не відокремлюють неповагу чи критичне ставлення до якогось конкретного судді, з неповагою до всієї судової системи. А неповага до правосуддя — це підрив засад функціонування держави й гарантій захисту прав людини.

Неповага до судді, який повівся неправосудно, — справедлива. Але щоб забезпечувати неухильне покарання у таких випадках, існують органи суддівського врядування, які повинні на це реагувати. Не маючи поваги до правосуддя, ми не можемо почуватися захищеними, адже це загроза нехтування судовими рішеннями, їх невиконання. Це вада й вада очевидна.

— Чи достатньо зараз у суддів захисних механізмів, які відгороджують їх від впливу ззовні?

— Дуже складна тема. Вплив є — від зацікавленості представників публічної влади, до самоцензури суддів. І, як на мене, останнє — одна з основних вад українського судочинства. Одна справа — телефонне право. Інша, коли суддя, що слухає справу проти органу, влади чи посадової особи, починає замислюватися про можливі наслідки свого рішення для себе особисто. На жаль, такі випадки непоодинокі. І як тільки він починає мислити категоріями «як це потім проти мене обернеться», «як це вплине на кар’єру», — це вже не суддя. Адже кожен має право на неупереджений розгляд справи, а в такому випадку про неупередженість вже не йдеться. Ця суддівська самоцензура — величезна проблема. Але цьому є причини, й основна з них — поведінка можновладців.

— Ми говоримо про дефіцит суддівських кадрів, перевантаження судів справами, відсутність ВККСУ, яка могла б розпочати нові конкурси з відбору кандидатів на посаду судді, що могло б покращити ситуацію, ідею передати деякі повноваження ВККСВищої кваліфкомісії суддів ВРП, щоб, знову ж таки, долати кризу. Але все це гра в довгу. Чи бачите ви якісь інші резерви в судовій системі, які б покращили стан справ швидше?

— Перший суттєвий резерв — це розвиток досудових і позасудових механізмів врегулювання спорів. Третина суперечок могла б вирішуватися за допомогою медіації, мировими і третейськими судами. Звісно, це потребує змін до законодавства, зокрема,впровадження мирового судочинства як обов’язкового механізму досудового врегулювання спору.

Досудове врегулювання — величезний ресурс. Наприклад, у Канаді окремі судді говорять, що вирішують до 90% справ саме так. Повага до думки судді і його позиції, впевненість у його неупередженості там настільки високі, що сторони розуміють, по-перше, якщо вони підуть у процес, рішення не буде іншим, по-друге, потрібно буде сплачувати витрати, по-третє, витрачати час на інстанційний перегляд.

Наступна складова — подолання надмірної зарегульованості судочинства. Процесуальні надмірності — спадок радянської системи, який потрібно змінювати. Для прикладу, нині суддя в кожному випадку повинен підготувати повне судове рішення, незалежно від того, чи сторони мають намір його оскаржити.Варто було б надати право судді за результатами розгляду справи оголошувати коротке рішення та його мотиви. А готувати саме повне рішеня лише у випадку, коли сторона в процесі заявляє про своє бажання його оскаржити. Звісно, це менше стосується кримінального процесу, де нормативність є гарантією захисту прав осіб від обвинувачення. Впевнений також, що суддя повинен мати більшу дискрецію (можливість діяти на власний розсуд, — Ред.) в організації розгляду справи.Чи готові ми до цього? Це заслуговує на окрему дискусію, але це один із резервів.

Третє — електронне судочинство. Наприклад, у Литві в цивільному судочинстві, особливо, коли учасниками процесу є юридичні особи, правосуддя здійснюється в електронному вигляді. В Україні суддя витрачає значний обсяг часу, який коштує платникам податків сотні тисяч гривень, на низку письмових процесуальних дій, які цілком можна замінити електронними ресурсами. Як видається, коронавірус і пов’язані з ним карантинні обмеження сприяють залученню цього резерву. Той же карантин призвичаює нас працювати в електронному форматі більше ніж раніше.

Наступний резерв — помічник судді. В багатьох країнах він отримує окремі процесуальні повноваження, які є притаманними судді й пов’язані з підготовкою справи до розгляду. Вони мають, швидше, юридико-технологічний характер.

Робоча група з удосконалення правосуддя президентської комісії напрацювала й інші пропозиції щодо цієї теми. Серед них, наприклад, залучення до відправлення правосуддя суддів у відставці, які підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя в суді певного рівня (пройшли оцінювання). Йдеться також про ресурс оптимізації мережі місцевих судів. Й це тільки деякі з напрямків, які дозволили б зменшити навантаження на суддю.

— Як ви ставитесь до пропозиції розформувати Вищу раду правосуддя, ВККСУ та Державну судову адміністрацію та створити замість них єдиний орган адмініструваня й контролю?

— Які б трансформації ми не робили, лише змінюючи структурні компоненти отримаємо, в кращому випадку, 10% приросту ефективності. Тому, коли говорять про об’єднання, роз’єднання, ліквідацію, я обачно й застережливо ставлюся до таких пропозицій. Основний ресурс підвищення ефективності діяльності будь-якого органу не лежить у площині організаційних трансформацій. Вбачаю, що чинна система організації органів врядування дійсно дещо складніша, ніж в усталених системах з високим рівнем правових явищ. Але для наших реалій, принаймні, на найближчі 5–10 років, нагальної потреби змінювати чинну систему суддівського врядування немає.

Краще говорити про кадровий склад і його якість, з кого формується орган, яка діє система добору кандидатів, — це той інструмент, який дійсно впливає на ефективність роботи органу й довіру до нього. Так, наразі є розуміння, що в наших умовах навіть конкурси не гарантують ідеального добору, корпоративність не зникла, як і лобіювання. Маємо це визнати. Але конкурсність — це крок у правильному напрямку, і коли говорять, що конкурсні процедури треба знову замінити на квотний принцип, — це крок назад…

Взагалі, якщо взяти нормативну модель організації судової влади в Україні, в тому числі на відповідність рекомендаціям Венеційської комісії, Ради Європи, Ради європейських суддів тощо, ми будемо стояти в першій п’ятірці кращих. Тобто сама модель, нормативна ідеологія, наголошую, є такою, що відповідає стандартам. Але одна справа — нормативна ідеологія судоустрою, інша — практики, які склалися на виконання цієї ідеології. Тут у нас утворився розрив, і доволі суттєвий.

— Що треба зробити, щоб його подолати?

— Для цього потрібен час і більш вимогливі системи добору, Намагатися зараз оперувати лише категоріями «зміни нормативної моделі» — це помилка. Розрив, про який ми говоримо, формують насамперед політичні інститути. Так, з одного боку, ухвалюється законодавство, спрямоване на утвердження незалежності суддів, а з іншого боку, не зникли прагнення посадовців «забезпечити ухвалення правильного рішення».

Тому це те, що потребує часу на розвиток усіх складових верховенства права. Потрібні трудомісткі, наполегливі кроки, пов’язані з формуванням доброчесності, кращого добору тих, від кого це залежить. Усе це в дефіциті. А щоб розриву між ідеологією та практиками не відбувалося, трансформацію в часі мають пройти множинні складові.

Це — найголовніша проблема. Вона пояснює, чому в нас є належні конституційні зміни в правосудді, є імплементація в закони на їх виконання і водночас ми не маємо результату, на який розраховували!

— Зміна судової системи, можливо, найтриваліша незавершена реформа в Україні, адже тягнеться вона вже два десятки років. Вам не здається, що кожна нова спроба реформування судів лише поглиблює кризу в системі правосуддя?

— Проблема сталості й визначеності трансформацій у судовій системі дійсно існує, адже перманентно кожні 3–5 років ухвалюються ті чи інші законодавчі рішення щодо правосуддя. Як результат, з’являється свого роду «втома» від змін. Проте це не означає, що вдосконалення судочинства вичерпано. Залишаються актуальними законодавчі ініціативи, які мають бути ухваленими на виконання рішень КСУ та в порядку реагування на проблему відсутності органу суддівського врядування. Є і інші, важливі напрями для  підвищення ефективності правосуддя, що потребують удосконалення.

Водночас важливо, щоб цей процес був інклюзивним, здійснювався за участю самих суддів, був зрозумілим прогностично.

Спілкувалася Тетяна УРБАНСЬКА, УНІАН

Джерело: yvu.com.ua