Микола Оніщук: “Правосуддя є індикатором і гарантією суспільного прогресу”

Пропонуємо читачам інтерв’ю з Миколою Оніщуком – ректором Національної школи суддів України, доктором юридичних наук, яке було надруковане в грудневому номері наукового фахового журналу “Бюлетень Мін’юсту України”.

Що стало поштовхом  до обрання Вами професії? Чому саме юриспруденція?

Після закінчення 8-річної школи у нашому селі (Долинівка, Житомирської області) я вступив у Житомирський будівельний технікум. До речі, у школі та технікумі – навчався на “відмінно”. Коли настала пора вступати у виш, у довіднику в переліку вузів я побачив спецфакультет за спеціальністю “Радянське будівництво” і вирішив, що після будівельного технікуму, це – те, що мені потрібно, адже слово “будівництво” асоціювалось із будівельною спеціальністю. Пізніше з’ясувалося, що це – юридичний факультет, а історія – профільний екзамен. Але я все ж вирішив, що мені буде цікаво. Перший іспит склав на п’ятірку без протекцій, і одразу став студентом Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У ті роки “золота” медаль і перша п’ятірка на екзамені гарантували вступ до вузу. Радісну новину почув одразу після екзамену від декана факультету Павла Семеновича Матишевського. Він підійшов до мене, сказав, що уважно вивчив мою справу: батьки із селян, мама має державні нагороди, – тож, такі діти, як я, мають навчатися у престижних вузах.

Як формувався Ваш професійний досвід? Ви досягли високого рівня  у юридичній практиці:  від стажера-дослідника  до міністра юстиції України…

Мій професійний досвід формувався в різних сферах суспільної діяльності. Після закінчення університету я був направлений в Інститут держави і права Національної академії наук України на посаду стажера-дослідника. Власне в інституті – займався науково-дослідницькою роботою, захистив кандидатську і докторську.

У 80-90 роки, працюючи в Інституті держави і права НАНУ у науковому підрозділі – “відділі державно-правових проблем”, займався економічними методами управління (це була тема моєї кандидатської дисертації) та господарськими законами. Тоді тільки-но починався розвиток товарних відносин, підприємницької діяльності і право власності; з’являлися молодіжні творчі колективи, кооперативи. Відносини переходили у господарський розрахунок, тож, я в силу свого наукового інтересу, їх досліджував. Був, як зараз кажуть, “в тренді”, і до мене почали звертатися підприємці та колеги з проханнями та за порадами щодо підготовки проєктів договорів, статутів тощо. Паралельно виникла думка створити юридичний офіс, щоб упорядкувати надання цих послуг. Таким чином, я став очільником однієї з найбільших юридичних фірм в Україні – “ЮРІС” (“Юридичні радники і спеціалісти”), яка у 2000-х роках двічі визнавалась найкращою юридичною фірмою в Україні.

Але інтелект і динаміка потребувала нових звершень і висот, тож скерував свою діяльність у політичну площину. Увійшов до Союзу промисловців і підприємців України, був одним із засновників Партії промисловців і підприємців України, потім – першим заступником голови партії. Ми увійшли у блок політичних партій “За єдину Україну!”, тож став народним депутатом за списком цієї партії, тричі був членом українського парламенту. Останній раз не працював у Верховній Раді України, адже – номінований на посаду міністра юстиції.

Як бачите, маю доволі різнобічний досвід: науковий (академічний), досвід роботи у приватному секторі як практикуючий юрист, у парламенті (там працював заступником голови і першим заступником голови Комітету з питань правової політики). Тоді розпочалося формування суддівського корпусу. Адже парламент призначав і звільняв суддів, надавав згоду на їх арешт і затримання тощо. Останнє призначення – міністром на три роки: все це – складові, сходинки професійного досвіду, тому я володію матеріалом без радників і помічників. Цей досвід нині допомагає без зайвих і надмірних інтелектуальних зусиль розуміти потреби і відчувати шляхи подальшого удосконалення системи правосуддя в цілому. Завдяки цим якостям і досвіду ось вже багато років залишаюся у складі Комісії (нинішній Президент України теж включив мене до складу робочої групи), яка безпосередньо опікується питаннями удосконалення судоустрою, судочинства, суміжних правових інститутів.

З практичної точки зору,  як Ви оцінюєте нинішній стан і перспективи реформи судової системи?

Зараз робоча група завершує підготовку концепції очікуваних змін якраз у сфері системи правосуддя і суміжних правових інститутів. Існує чотири напрямки подальшого удосконалення законодавства, які будуть визначати напрямки судової реформи.

По-перше, те, що було започатковано Президентом, його відомим законопроєктом № 1008, а згодом Законом № 193, який поєднує реформу органів суддівського урядування, і ухвалення рішення стосовно чисельності Верховного Суду. Цей законопроєкт був відправною точкою для започаткування реформи касаційного судочинства. Йдеться про те, що місія Верховного Суду, касаційних судів у складі ВС, полягає не в перегляді справ, розглянутих місцевими та апеляційними судами, а у формуванні єдиної судової практики через відповідне касаційне оскарження, яке надається Конституцією як гарантія справедливого неупередженого судочинства. Історично так склалося, що Вищі спеціалізовані суди, а потім – касаційні суди у складі ВС, стали судами повторної апеляції. І саме цим пояснюється велика кількість справ у Верховному Суді, що вимірюється десятками, а на початку – сотнями тисяч. Це – аномальна ситуація. Правосуддя по справі завершено, після рішення апеляційного суду набрало законної сили – виконується або виконано, тож касаційний суд як суд вищої інстанції має з’являтися в системі правосуддя тоді, коли рішення по справі є важливим для охорони закону, його єдиного розуміння, єдиного правозастосування, формування єдиної судової практики. Саме у таких справах Верховний Суд має порушувати провадження, а не з метою переглянути вже вирішену судом справу. У цьому полягає корінь проблеми.

Тож Президентський закон № 193 лише започаткував цю реформу. Але робота незавершена, вона має бути більш фундаментальною. Тому перший напрямок подальшого удосконалення законодавства, це – завершення реформи касаційного судочинства. Зокрема, “Велика палата” має втратити багато не властивих їй функцій: вона не повинна слухати справи першої інстанції; не розглядати справи так званої, “виключно правової проблеми” – це обов’язок касаційного суду. Йдеться про те, щоб підвищити роль касаційних судів у забезпеченні судової практики, відповідно змінити процесуальні форми їх роботи, переглянути існуючі проблеми процесуальних фільтрів тощо. Домогтися того, щоб касаційне судочинство, ВС формували єдину практику, не захищали суб’єктивні права, а захищали Закон. Як Конституційний Суд України охороняє Конституцію України, її тлумачення, її розуміння, скасовує неконституційні акти, так Верховний Суд – має охороняти Закон в судовій практиці. Коли “Велика палата” буде позбавлена не властивих їй функцій, буде створено Сенат для розгляду міжюрисдикційних спорів. Функція Сенату як органу, який стоїть над касаційними судами, вирішувати справи, коли суди різних юрисдикцій не однаково застосовують одне й те саме положення закону. Тут виникає запитання: хто має сформувати єдину практику? Ось у такому випадку сформувати її має Сенат, тобто “Велика палата”.

Має бути забезпечене покращення доступу громадян до правосуддя у широкому розумінні. Судочинство все ще залишається заформульованим, зарегульованим, триває роками; недостатньо застосовується принцип процесуальної економії. А це особливо важливо в умовах кадрового дефіциту суддів, їх перевантаженості справами. Тому ми повинні надати суддям такі інструменти, щоб справи не тільки розглядались швидше, а й підвищувалась їх відповідальність. Тобто розширити суддівську дискрецію. Робоча група пропонує спростити, вилучити багато обтяжуючих положень, і таким чином, покращити доступ громадян до правосуддя, щоб повернути втрачену довіру до нього.

По-друге, йдеться про існуючу проблему колегіального розгляду справ (особливо кримінальних) у судах першої інстанції. В більшості країн саме суддя одноособово є відповідальним за рішення, яке він ухвалює. Колегіальність практично мало що додає у вирішенні справи, а навпаки “розмиває” відповідальність. Тому ми будемо відмовлятися від надмірних інститутів, коли ця колегіальність є невиправданою. Також це стосується і апеляційного перегляду, коли під час розгляду справи незначної складності, об’єктивно немає необхідності, щоб справа слухалась колегіально. Я вже не кажу, що багато процесуальних питань ухвалюються “трійками”. Є також застарілий інститут – таємниці нарадчої кімнати. Ми пропонуємо замінити його на таємницю обговорення суддями справи. А ще – надати право судді оголошувати лише результативну частину рішення, а його повний текст виготовляти, якщо сторона цього вимагає, наприклад, планує оскаржувати його в апеляційному суді. Якщо сторони не мають претензій до рішення, навіщо судді витрачати час на підготовку повного тексту? Це не зменшує обсяг гарантій. Тож, за вимогою повний текст рішення може бути оформлений за заявою сторони.

Наступне – проблематика досудового врегулювання. В Україні практично за винятком третейського судочинства, слаборозвинутого з різних причин, досудове регулювання не діє. 2016 року було запроваджено інститут досудового врегулювання за участю судді, і це був крок у правильному напрямку. Але приживається він досить невпевнено. Ми пропонуємо ухвалити закон про медіацію і мирове судочинство, щоб останнє розглядати як обов’язкову стадію досудового врегулювання спорів. Цю можливість надають чинні положення ст. 124 Конституції. Але норма нині “спляча”. І жодної іншої норми, яка б встановлювала досудовий обов’язковий порядок регулювання не існує. Вважаю, що слід передбачити для певної категорії справ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ досудовий порядок врегулювання. Це можна буде реалізувати через досудову медіацію, через мирове судочинство. І лише, якщо рішення "мирового" судді не задовольняє сторони, вони можуть звертатися до судів першої інстанції.

Далі хотів би відзначити діяльність суміжних правових інститутів, удосконалення діяльності адвокатури та власне розвиток гарантій незалежності адвокатів. Тут йдеться про проблематику виконання судових рішень, про уніфікацію законодавства в цій сфері, врядування реєстрів, інститутів державних і приватних виконавців. Потрібно буде вирішити цілий комплекс проблем, починаючи із скасування законів, які свого часу встановлювали мораторії. Європейський суд з прав людини наполягає на тому, що держава може встановлювати мораторій, але вона має й дати альтернативу, інакше порушується конституційний принцип обов’язковості рішення суду. І всі закони, які таку залежність встановлюють, є неконституційними. Тим не менше в Україні існують 32 законодавчих акти, які встановлюють особливі види мораторіїв на виконання судових рішень, тож потрібно їх впорядкувати. Наприклад, йдеться про мораторій на стягнення з об’єктів атомної енергетики. У цьому випадку можуть бути застосовані інші механізми відшкодування за рішенням суду, зважаючи, що такі об’єкти мають суспільне значення і їх діяльність не може бути зупинена.

Все це приклади локомотивів змін. Мені важко виділити пріоритети, але вважаю, що це – фундаментальні напрямки. Вони мають зробити судочинство авторитетним, адже правосуддя є індикатором і гарантією суспільного прогресу.

Чи буде в Україні  діяти суд присяжних?

У системі заходів, які передбачаються нашою робочою групою, коли йдеться про удосконалення судочинства, міститься пропозиція щодо створення журі присяжних. Ми хочемо, щоб інститут повноцінного суду присяжних, який буде вирішувати питання винуватості особи в скоєнні злочинів, був застосований в кримінальній юстиції до звинувачень, які мають передбачати пожиттєве ув’язнення. В Україні виноситься судами близько 85 вироків, що передбачають пожиттєве позбавлення волі, а порушених обвинувальних проваджень в судах цієї категорії удвічі більше. Коли цей інститут пройде апробацію у таких категоріях справ і будуть розвіяні сумніви щодо його ефективності, тоді, можливо, парламент зможе зробити наступні кроки: поширити на особливо тяжкі злочини і на тяжкі. Що стосується остаточного рішення щодо запровадження суду присяжних як журі, слово залишається за главою держави та парламентом, адже наша робоча група є консультативно-дорадчим органом.

Чи погоджуєтесь Ви з тим, що наше правосуддя  досить “м’яке” щодо різних за тяжкістю злочинів?

Поза всяким сумнівом покарання – це важливий чинник попередження злочинності, але далеко не вирішальний: коли в давнину злочинцям рубали руки на помості, в той же час їх “колеги” чистили кишені тим, хто за цим дійством споглядав. Отже, такий жорсткий вид покарання не зупиняв крадіїв від скоєння злочину. Лише посиленням кримінальної відповідальності рівень правової культури і свідомості підвищити або змінити неможливо. Тут мають бути застосовані комплексні заходи. Саме суддя, який приймає рішення, має відчувати атмосферу в залі, тяжкість злочину, особисті мотиви підсудного, враховувати супутні фактори та суспільний резонанс. Суддя аналізує кожну справу індивідуально. Погоджуюсь, що інколи перекоси кидаються в око, особливо, коли злочинець скоїв тяжке тілесне пошкодження або крадіжку із застосуванням фізичної сили, а відбувається кількома роками покарання. Або ж хабарники можуть бути умовно засуджені, як і дрібні побутові злочинці. Такі перекоси є, і це проблема для самої системи правосуддя, яка лежить не так в площині законодавчого вдосконалення, як в покращенні самих практик застосування відповідного закону, професійності, оволодінні знаннями та навичками. 

Ви досить багатогранна особистість, а які пріоритети  ставите сьогодні як ректор Національної школи суддів України?

За ці роки, як я призначений ректором Національної школи суддів України, нам, всьому колективу, вдалося кардинально реформувати суддівську освіту, щоб вона сьогодні відповідала кращим практикам європейської освіти. Зокрема, ми змінили методологію, відмовились від “знаннєвої освіти”, так званого запам’ятовування, заучування чогось, а перейшли до компетенційної. Ми вчимо кандидатів на посаду суддів вмінням, навичкам, як бути суддею, як виконувати належно цю функцію. Сьогодні все можна знайти в інтернеті. А от вміння, навички, компетенції інтернет не дасть. Ми практично відмовилися від лекцій, замінили їх тренінгами, які відповідають новому концепту суддівської освіти. На жаль, вища освіта у нас “шкутильгає” у цьому сенсі, я вже не говорю про її початкову та середню ланки. Як правильно сказав президент Малої академії наук України Станіслав Довгий: “вони готують людей до життя, якого вже немає”. Я б додав: “до реальностей, яких не існує… з огляду на сучасний технологічний розвиток”. Ми це відчули на собі, тож і реформували суддівську освіту. Пишаюсь, що офіційний звіт Ради Європи вказує на те, що суддівська освіта в Україні чи не єдина, яка повністю відповідає стандартам країн Європи. Це заслуга нашої великої команди, колективу, тож маємо хороший результат.

Тому нині я скеровую свій творчий потенціал, енергію, знання, практичний досвід на реформу суддівської системи. Ми здійснили випуск перших кандидатів у судді – 665 осіб. Нове покоління українських суддів увіллється в нову систему, і вони зможуть діяти як судді майбутнього, адже ерудовані, професійні, сучасні, із знанням англійської та міжнародних практик!

Що б Ви побажали нашим читачам у новому році?

Усім бажаю, щоб мрії і надії збувалися. Нині у державі відбуваються важливі та обнадійливі трансформації, прийшла нова когорта політиків. Сподіваюсь, що нова енергія і професійний досвід будуть поєднані.

Отже, наступне побажання – миру! Може, хтось не відчуває загроз, але для багатьох людей і передусім дітей, які живуть під обстрілами, це дуже важливе побажання! І наостанок – впевненості! Ми, українці, здатні жити у кращій країні в світі! Мати кращий добробут і найкраще майбутнє!